Люди справедливо хочуть, аби передплачену газету поштовики доставляли їм додому, бо за це вони сплачуюють гроші
Вкотре пересвідчилася, що в Україні живуть небайдужі люди. Щоправда, всі ми різні: наполегливі й сором’язливі, спокійні й виважені та дуже активні й надто запальні. Проте нам дорогий кожен українець, адже ми — одна родина, і маємо завжди стояти горою одне за одного.
Саме з такою жінкою, котра ніколи не здається, нещодавно довелося поспілкуватися. Це жителька Сахутівки Ольга Смаль, котра багато років не проживала в цьому селі, та потім повернулася. Разом із чоловіком тепер мешкають на її малій батьківщині, він на місцевому підприємстві трудиться. Жінка якось зателефонувала в редакцію, довго розмовляла з нашою бухгалтеркою Любов’ю Володимирівною, скаржилася на нікудишню доставку газети Укрпоштою та інші негаразди, що лізуть з усіх щілин. Залишила свій номер телефону, тож при нагоді я її набрала.
Запитую, чи передплачує вона нашу газету? Шкода, але — ні. Каже, що в Інтернеті читає новини, хоча там далеко не все, що її цікавить.
Та за якийсь час уточнює, що виписала б, але пошта не розносить «Маяк» по дворах, як було колись. Лишає в сільському магазині «Діоніс», і не лише «районку», а й листи, квитанції тощо. Мовляв, нехай люди самі приходять і забирають
І дійсно, хтось сам ходить по кореспонденцію, натомість немічні люди — просять сусідів, знайомих або родичів. Буває, лежить оте все днями, а ніхто не забирає. А часом навпаки, кудись зникає, і з кінцями.
— Я б свою газету виписала, — каже пані Ольга. — Ось немає світла, сіла б біля вікна, розгорнула й почитала. І хоча не все мені там подобається, та то таке, кожному не вгодиш. Газета й у хазяйстві згодиться — щось загорнути, кудись підіслати, грубку розпалити. Проте мене цікавить, чому пошта не виконує своїх зобов’язань і не доставляє її до читача. До речі, в сусідньому Домашлині людям по домівках привозять і газети, і квитанції, і пенсії. Хіба що взимку, коли там не всі дороги чистилися, були проблеми. Та зараз — на диво, все гаразд. У маленьких Костючках теж люди казали, що під двори під’їжджає пересувне відділення. А у Сахутівці — вічні проблеми з адресною доставкою. Хоча цілий рік дороги нормальні, добре чистилися й узимку працівниками ТОВ «Фанера Чернігів». Можливо, тільки зараз, коли дощі калюжі поналивали, не всюди є змога їх об’їхати. Ось приїдьте й побачите, що «Маяк» у магазині лежить.
Та найбільше дратує, що й пенсії не всім розвозять, а «напрягають» соціальних робітниць. Де таке видане, щоби ті носили гроші, а як хто пограбує? Буває, що чекає людина на важливий лист, а його все немає й немає. Місяців три-чотири тому мій сусід оформлювався на пенсію, збирав довідки про зарплату. Йому з Сосниці надіслали необхідні документи. І хоча поштова машина мимо його хати проїжджає, бо мешкає по трасі, листа так і не завезли, передали через сусіда. То чому таке ставлення до людей?
А з квитанціями на світло, що робиться? Сама бачила, що їх стоси в магазині лежать. Але ж за ці послуги (доставляння газет, журналів, листів, квитанцій) Укрпошта гроші взяла! Чому тоді не відпрацьовує? Уявляєте, як все це злить людей. У п’ятницю, коли в село приїжджає поштова машина, старенькі відкладають усі справи та поспішають у магазин, де годинами чекають пенсію й газету, щоб, бува, не пропустити.
Я принципово не виписую «Маяк» та інші видання, бо ходити по них у магазин не хочу. Моя односелиця, вчителька, якось передплатила собі кілька профільних журналів для роботи, але так і не отримала всі. Раніше листоноша приходила до людини додому, пропонувала різні газети, оформлювала передплату, а тепер такого немає.
Позбавили село поштарок, знищили робочі місця, нікому немає діла до того, що люди не отримують найнеобхідніші послуги. Ну, нехай я користуюсь Інтернетом, читаю там різну інформацію, сплачую за електрику, пенсію на картку отримую. А інші, старенькі й немічні, їм, що робити? Вражає й те, що ніхто не звертається до суду з приводу неотримання послуг, за які заплатили гроші зі своєї кишені. Хоча й зрозуміло, що на суди теж потрібні гроші, час і нерви.
Який висновок
Ось такою видалася розмова з бідовою жінкою з села Ольгою Антонівною. Цю болючу правду газетярі добре знають, але чи здатні вплинути й щось поліпшити? І якщо не журналісти, то хто має втрутитися у ситуацію? Переконана, що державне підприємство «Укрпошта» повинне і підтримуватися, і контролюватися державою. А як же інакше?
Дорогі читачі, поділіться своїми думками з цього приводу. Розкажіть свою історію, а ми її опублікуємо. Бо часто-густо, коли працівники редакцій критикують поштовиків та їхнє керівництво – чуємо у відповідь: «А люди нам не скаржаться! Наводьте конкретні приклади – будемо розбиратися».
