Наталія Терещенко
«І встаю – молюсь, і лягаю – молюсь», — каже колишня сільська медичка з Забарівки Корюківської громади 59-річна Наталія Терещенко. Двоє її синів стали військовими. Доки хлопці воюють, знайшла відраду в волонтерстві. Попри природний страх і підступний відчай, мама воїнів старається не плакати на людях. Жінка переконана, що недаремно живе своє життя.
Війна
Життя на пенсії у подружжя Терещенків обіцяло бути спокійним і розміреним. Шістдесятирічний Юрій Леонідович 21 рік відпрацював на залізничних коліях, його дружина Наталія Володимирівна – 25 років фельдшеркою. Їхній будинок на сільському повороті видно здаля: охайний і доглянутий, зусібіч потопає в квітах і зелені, які вже «відвоювали» чималу частину городу. Колись незнайомець на автівці зупинився біля Терещенків і пішов подивитися, що ж то за дивна господиня тут живе, що стільки соток не під картоп-лю відвела, а під квіти! Утім, є в неї й город, і грядки, і господарство.
Сини їхні дорослі: Русланові — 37 років, Дмитру – 35. На думку батьків, обоє рано одружилися, та то не біда. Руслан із Яною живуть у Воловиках, виховують двох донечок Дашу й Сашу. Син спочатку, як і батько, працював на залізничних шляхах, а потім влаштувався у СТОВ «Забарівське». Невістка веде домашнє господарство між сезонними заробітками. А Дмитро з Аллою мешкають і працюють у Чернігові. Діма – вправний електрогазозварник, у Алли була дистанційна робота в іншій країні. Так було до повномасштабної війни.
А 24 лютого 2022 року ранок Наталії Терещенко, як завжди, розпочався о пів на шосту. Жінка встала доїти корову. «Наташо, війна почалася, — одразу сказав до неї чоловік. – Я чув, як летіли ракети, а потім далеко – вибухи». Наталія Володимирівна спокійно ввімкнула телевізор – нічого такого. А потім подзвонив із Чернігова менший син Дмитро: «Мамо, війна».
Паніки в неї не було, доки діти не повідомили, що російські танки у них під будинком у Чернігові
— Діма з Аллою довго не могли виїхати з Чернігова, — пригадує Наталія Володимирівна. – Пережили таке страхіття, що не все й розповідали. Варили їсти нашим хлопцям із усіма, хто залишився в будинку. Потім таки вдалося вибратися на Черкащину, де пробули місяць, бо в Чернігові вже не було ні світла, ні газу, ні води. До нас у село приїхали на тиждень, а тоді Діма повернувся в Чернігів на роботу, варив палатки, буржуйки та інше, що треба було нашим захисникам.
За Русланову сім`ю батькам було спокійніше, бо вони поряд. Хвилювалися, коли на залізницю прийшов великий ешелон із дизпаливом для армії окупантів, адже Руслан із Яною живуть навпроти колій.
— Діти речі свої до нас попереносили, бо страшно було, — каже жінка. – А потім, коли заговорили, що ешелон підриватимуть, тікали всі в ліс на Кирилівку. Дев’ятеро сільчан у салон і багажник автівки Сергія Невжинського помістилося! Пізніше глянула, хто що брав із собою: люди – гроші, а я – лише ліки та дітей. Слава Богу, все обійшлося спокійно, тож ми переночували та й додому повернулися.
Її воїни
Жодна мати не народжує дітей для війни. Наталія Терещенко теж ніколи не сподівалася побачити у військовому строї своїх хлопців.
— Першим пішов Діма, добровільно, у січні 2023 року, — пригадує матір. – Каже, піду краще я, бо в Руслана діти. Обрав Нацгвардію. Пам’ятаю, подзвонив на батьків день народження й зробив такий «подарунок». Тоді мене опанував справжній тваринний страх, який не можна описати. Спати не могла… А за два місяці мобілізували Руслана. Спочатку, правда, повернули, бо на Житомирщині не пройшов військову комісію для служби в десантно-штурмовій бригаді. Згодом став водієм-механіком БМП.
З самого початку повномасштабного вторгнення росіян я розуміла, що рано чи пізно, але вони підуть на війну, однак все одно виявилася неготовою до цього — Наталія Терещенко
Руслан Терещенко близько року боронить Україну на Харківщині. Дмитро Терещенко спочатку воював на Донеччині, нині несе службу на півночі України. Їхня мама зі сльозами на очах говорить про новий зміст пісні Надії Шестак «Сину, ангел мій», який відкрила для себе за останній рік. «Я тобі щасливу зичу долю» — як багато в цих словах того, що є в маминому серці.
— Сини – найдорожче в моєму житті, — говорить жінка. – Завдяки їм, я розумію, що недаремно живу на світі. Хочу, щоб вони повернулися додому живими-здоровими. Щоб усіх українських воїнів дочекалися живими їхні рідні.
Волонтерство як порятунок від відчаю
Воно почалося для неї само собою. Хотілося чимось зайняти руки й голову, аби лиш не пустити погані думки.
— Страх був такий за синів, що хотілося виском вити, — ледь бореться з підступними сльозами. – Думаю, буду плести круги. Навчилася цього у сусідки, вона показала мені двічі, і все вийшло. Почала шукати по людях підходящі ганчірки й в’язати круги, які потім відносила нашим місцевим волонтерам. Згодом долучилася до виготовлення сіток: спочатку нарізала смужки, а тоді навчилася плести. Великі, маленькі, ми їх різні виготовляли на замовлення наших хлопців. Я б цілодобово сиділа там, аби не домашня робота! Таке задоволення й заспокоєння отримую.
Наталія ТерещенкоАвтор: Наталія Рубей
До Міжнародного жіночого дня забарівську волонтерку Наталію Терещенко відзначили грамотою Корюківської міської ради. Матеріальний подарунок до неї жінка одразу віднесла на сітки. Все, що може, ладна віддати, щоб війна нарешті закінчилася. З її дому на потреби військових «поїхало» вже стільки харчів, що й не згадаєш: закрутки, квашені огірки та помідори, морква, цибуля, буряк…
— Яка різниця, кому воно попаде, — розмірковує жінка. – Всі українські солдати – наші. Болить серце за кожного як за свого сина… Мені здається, що до війни я не була такою патріоткою, як зараз. Я почала вірити в нашу країну, в наших захисників, нашого Президента, яким пишаюся так, як і своїми синами.
Слова любові
Коли вони тільки виросли, її Руслан і Діма? Дивиться матір на світлини на стіні й не вірить, як швидко летить час.
— Руслан дуже добре вчився, у батька пішов – до техніки охочий, мисливством захоплювався, проте ніжний, жалісливий, — розповідає їхня ненька. – А Діма – той мовчазніший, скритний. У медицину хотів іти, бо в дитинстві все біля мене крутився. Коли я зламала ногу, то й на виклики возив, і допомагав, як міг. Відмовила його бути медпрацівником. Не знаю, як тепер, а в роки моєї роботи стільки було непотрібної писанини, яка забирала весь час і відбивала бажання працювати. Не хотілося, щоб син отримував на горіхи через якусь бюрократію. Став електрогазозварником. Проте, обидва мої сини вміють робити все, за що б не взялися.
Наталія Володимирівна зазначає, що війна перевернула багато чого в її свідомості. Наче відсіяла полову — змінила фокус на основне. Все матеріальне неважливе. Важливі рідні, люди. Тому більше не радують ремонти, не хочеться змінити на нові віконні фіранки, нічого з того, до чого вона прагнула в мирний час. Усе б віддала, щоб мир настав. Щоб її діти повернулися та мовчки посиділи біля неї разом.
До війни ми так не цінували навіть родинні зв’язки. Не говорили одне одному, що любимо. Може, це ще й виховання? Я росла в сім`ї, де було семеро дітей. Ніхто з батьків ніколи не казав, що любить нас. І я не казала цих слів своїм дітям до війни. Нині повторюю їх щодня! І встаю – молюсь, і лягаю – молюсь за них — Наталія Терещенко
Наталія Володимирівна ніколи не шкодувала, що не мала доньки. Каже, пізнала таку любов на своїх онучках. Даші – 14 років, Саші скоро 12. Онучки – то особливе її щастя. Своїх невісток жінка теж приймає як рідних, але для них у її серці – окреме місце.
— Жодна не називає мене мамою, — посміхається. – Алла зве тьотею Наташею, а Яна – Володимирівною. Звісно, я люблю їх, але не так, як доньок і не так, як своїх синів. Утім, і вони ніколи не любитимуть мене, як рідну маму, бо я не їхня матір. Я така свекруха, що можу запросто втручатися в їхнє життя, якщо бачу, що мої сини десь «проштрафилися», — посміхається. — Адже мої хлопці – це моя відповідальність. Я люблю своїх синів і пишаюся ними. І хоч мені дуже страшно, але вони зробили правильний вибір. Ця клята війна принесла стільки горя нашим матерям! Хочу вклонитися кожній українській жінці, чиї сини та доньки боронять нашу землю. Вірю в нашу перемогу, і якщо є на світі Бог, він не допустить, щоб було інакше.
